“Під час обстрілу праве око вибило, а в ліве потрапили уламки.” Історія нацгвардійця Андрія Даньо.

Андрій Даньо народився 3 грудня 1995 року в Івано-Франківську. Вчився у ліцеї № 15 Івано-Франківської міської ради. А З 2015 до 2018 року навчався у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за спеціальністю "Комп'ютерна інженерія".

Ще на початку лютого 2022 року Андрій був впевнений, що почнеться війна. Як тільки відбулися обстріли Харкова та Києва, він одразу ж став на захист України - служив у повітряній розвідці. 

На початку квітня 2023 мережею прокотилась новина, що 27-річний Андрій загинув. На щастя, це виявилося помилкою і його знайшли у лікарні в Дніпрі. 

Він отримав важкі травми, перебував у реанімації, але вижив. 

Мати Андрія, Світлана Федорович, весь час поруч з ним. Також допомагає та підтримує Андрія його дядько, Володимир. Саме він звернувся до Protez Hub за порадою і запитанням «що робити далі?», адже Андрій втратив руку і ногу. У Protez Hub Андрію допомогли знайти підприємство, яке сумлінно взялось за підбір відповідних комплектуючих і протезування руки та ноги. Команда Protez Hub організувала консультацію з американським експертом з протезування кінцівок та продовжує підтримувати родину.

Активну реабілітацію Андрій проходить у Києві і його вмотивованості можна лише позаздрити.

Як Герой почувається зараз та які у нього плани на майбутнє читайте далі.

-Чим ви займалися до війни?

-  Займався я багато чим. Але в основному працював в автомайстерні, займався тюнінгом машин, готував їх до бездоріжжя.

-  Як ви отримали травму?

- Під час обстрілу праве око вибило, а в ліве потрапили уламки. Лівим оком я тільки відчуваю світло.

Є шанси на відновлення лівого ока. 

Коли я отримав поранення я був при тямі. Коли я втратив руку я це одразу відчув. Нога  була зламана, але її довелося згодом ампутувати в лікарні. Про втрату зору я зрозумів одразу. Важко було усвідомити, що зору вже нема. Я зовсім не панікував, паніка у нас недопустима. Коли мене відкинуло вибуховою хвилею до мене підбігли хлопці, просив накласти турнікети, підказував їм як зняти бронежилет. Казав вже спокійно, трохи їх підганяв накласти турнікети.

- Як ви проходите реабілітацію втративши зір?

- Все на відчуття треба робити. З рукою зрозуміло я зі столу нічого не візьму, бо не бачу, але щось з руки в руку передати легко. Користуватися ногою важче. Довелося наосліп вчитися, але вже ходжу.

За тиждень часу навчився ходити. Є деякі нюанси, але в загальному протезист був приємно здивований прогресом.

- Які були відносини з побратимами?

- Все було чудово. Не просто ніхто не сварився, а ми були однодумцями. Разом вчилися, разом працювали і всі згуртувалися.

- Як відреагували рідні на вашу ініціативу піти на війну?

- Не сказав би, що вони були у захваті, але згодом змирились і прийняли це.

-Чим ви займаєтеся у вільний час?

- Вільного часу в мене не дуже багато. З понеділка по п’ятницю тренування до 12 години, потім 2 години обід та масаж на півтори години, потім десь ще походити, і так весь тиждень проходить, а у вихідні телефоную друзям. Користуюсь телефоном, там є програма для незрячих, та без проблем заходжу в телеграм, інстаграм. Програма мені зачитує все з екрану, допомагає набирати текст.

- Чи бажаєте ви після відновлення повернутись в автомайстерню?

- Є бажання повернутися в армію. У мене є багато навичок, досвіду. Як мінімум хочу стати інструктором. Куди мій загін – туди і я.

Читайте також Протезування рук в Україні. Відповіді на найпоширеніші запитання